http://william-nought.livejournal.com/35773.html

“заїкатись – легко, але змусити заїкатись саму мову – геть інша справа” – дельоз і ґватарі, “тисяча плато”, в розділі, де обговорюється лінгвістика і опус-музика.

важливе і небезпечне слово тут – це слово “легко”. на цьому слові виходить із тіні й вишкірює зуби аскетично-аристократичний габітус дельоза, як філософа все ще академічного (не natty dread). девіз, який тут не озвучується, але впевнено присутній за кадром, – “ми не повинні дозволяти собі легкості”. точніше: достойний інституціоналізований номад може дозволити собі (й усьому, що “своє”) яку завгодно легкість, але тільки за умови ґрунтовної підготовленості, а ще краще сказати – препарованості. театр номадизму.

звідси й відсутність усяких згадок про імпровізаційні практики, і надання переваг авторському кіно та тогочасній опус-музиці. себто, областям, де препарованість є фундаментальною умовою існування самих областей, які би при цьому не робилися “скидки” у напрямку вільніших форм чи участі виконавця. препарованість, у свою чергу, тримається на (перед)умовах цілковито соціальної природи. самі можливості “вічного” існування препарованих несировинних витворів/цінностей зариті у соціальних зв’язностях. будь-яка заявка на радикальність, яка обмежується лише мовою, жанром, композицією, ніколи не буде достатньо радикальною, поки не стане копати глибше – в напрямку соціального. імпровізація (не як жанр “імпров”, а як віртуальність) направлена на те, аби змусити заїкатись уже не мову, а умови. а мова вже якось додасться. вірність імпровізації передбачає, що у рамках мови можна дозволити собі непрепаровану легкість і непрепарований смак. адже, так чи інакше, збуття події не ізольоване в мові; межі вірності події не збігаються з межами жанру чи витвору.

парадоксально, але бадью, марксист і навіть маоїст, замість того, аби вхопитись за примат соціального, пропагує ще більшу аристократичність. у бадью сама подія піддана аристократичній селекції. його події, якщо не брати до уваги подій любові двох одне до одного, розподілені по історії аж надто розріджено. кілька революцій, кілька жанрових винаходів, кілька математичних парадигм за всю історію. у дельоза, натомість, подія належить до сфери “фізики”. подій – мульон і мульон на мульоні, щомиті.

крайністю недозволяння собі легкості є гомо естетикус – невротична установка на препарування себе і всього, що “своє”, у найменших деталях, фрактально. супроводжує її незмінний трагізм від нестачі достойних поціновувачів у оточенні. причому, при достатній невротизації їх ніколи не вистачатиме (нестача – рушій неврозу, невроз – творець нестач). світ-системна, соціальна перспектива втрачається і залишаються сум’яття відрізаної “самості”, яка насправді завжди є лише фрагментом, відрізком, клаптем.